35

Коментар до серії:

27 лютого Вперше після кривавих розстрілів 18-20 лютого 2014 року і трьох місяців Майдану мені вдалося заснути. Здавалося, що все найстрашніше вже минулося. Подушка перестала бути кам’яаною й я заснула як в дитинстві, солодко і невимушено... Пам’ятаю як мене розбудили рано вранці і сказали, що Верховна Рада Криму захоплена озброєними людьми. Щось тьохнуло в моєму серці, і я зрозуміла, що Росія прийшла забирати мій дім. Я народилася і виросла в Криму, мої пращури жили на цій території понад 200 років. У дитинстві я думала, що кримчанин — це національність, тому що в кожному з оточуючих був мікс національностей. Росіянин, українець, грек, татарин, німець — кримчанин, одним словом. У 1991 році розвалився СРСР і ми стали громадянами України. Але я розуміла, що рано чи пізно Росія обов'язково спробує загарбати Крим, тому що тут перебували за договорами її військові бази та флот. Та навіть знаючи та передчуваючи, було важко повірити, що це буде так нахабно, маскуючись під “зелених чоловічків”. Тобто, військових РФ. До останнього все одно не могла повірити, що вони будуть анексувати мій дім на очах у всього світу. Більше місяця тривало це пекло, я судомно оновлювала новини на комп’ютері, дивилася стрім-трансляції з Криму на ноутбуці і боялася навіть на секунду залишити свій телефон. Фіксувала появу кожну появу “зелених чоловічків” в тій чи іншій частині Криму, роблячи прінтскріни російської військової техніки, яка заполонила півострів. Вдивлялася у стріми із захоплень українських кораблів, дивилася відео звичайних людей, які фіксували загарбання українських частин, збирала по крихтах інформацію про присутність російських військ, що маскувалися під “самооборону Криму”. Продажне проросійське керівництво Криму підтримало анексію і перейшло на бік “зелених чоловічків”. Ситуація, коли ти не міг довіряти нікому, коли тві й вчорашній знайомий або родич перетворювався на колаборанта, стала моторошною реальністю. Все відбувалося як в мареві, страшній казці або в якійсь комп’ютерній іграшці. Дуже сильно хотілося заснути, прокинутися, і щоб все було як раніше, щоб не треба було ділити людей на “зелених” та нормальних, щоб пам’ять не заповнювали спогади з улююлених місць, які тепер спаплюжені “зеленими чоловічками”, не пам’ятати колону БТРів біля свого будинку і не бачити російських солдатів біля будинку бабусі.